Тимчасово назавжди? Як українки у Швеції живуть між війною, бюрократією й наміром повернутися в Україну

Від початку повномасштабного вторгнення Росії мільйони українців, які виїхали за кордон, живуть у стані, який неможливо назвати ні еміграцією, ні поверненням. Якщо до 2022 року мільйони українських громадян жили між двома країнами, в одній з яких вони працювали, а в іншу – Україну – інвестували, то з початком великої війни ця роздільність і розірваність між життєвими світами стала ще гострішою. У Швеції сьогодні понад 50 тисяч українців мають тимчасовий захист, який поновлюється рік за роком, але не дає чіткої відповіді на питання: що далі?

Під час лекції, що продовжує публічну серію "Джерело як вибір", Світлана Одинець, на основі своїх наукових досліджень, аналізуватиме як ця невизначеність переживається людьми у повсякденному житті. Вона зосереджується на висококваліфікованих українських жінках, які зіткнулися з різними викликами у шведській системі добробуту і які живуть в режимі подвійної відповідальності. Вони, переважно, єдині, або основні, хто дбає про безпеку і налагодження життя дітей у новій країні,  і одночасно продовжують бути основними опікунами, хай навіть і на відстані, за членами родини, які залишаються в Україні.  Шведська держава пропонує українським жінкам швидку інтеграцію на ринок праці, але переважно на низькокваліфіковані вакансії, і не дає перспектив. Але навіть якби українські жінки хотіли підтвердити свої дипломи та вивчити мову, щоб працювати за фахом, вони не можуть це зробити через брак часу (потреба постійної роботи для забезпечення дітей), а також через власну життєву невизначеність, оскільки багато з них хочуть повернутися і жити в Україні, щойно війна перейде у низькоінтенсивну фазу або закінчиться. Їхні кваліфікації часто знецінюються і шведським робочим ринком, і ними самими, а рішення про роботу, навчання, дітей і можливе повернення в Україну  доводиться ухвалювати без жодного уявлення про те скільки ще триватиме їхній  "тимчасовий" юридичний статус, і що далі відбуватиметься в Україні. 

Ключовим поняттям стане часовий дисонанс, яким описується розрив між українською і шведською темпоральностями, як суб’єктивно прожитим життєвим часом, часом материнства, кар’єри, партнерства. Спираючись на якісні інтерв'ю з українськими жінками у Швеції та порівняння з іншими європейськими країнами, лекторка покаже які повсякденні стратегії застосовують українки у Швеції у багаторічній невизначеності, і спробує підважити поширену тезу в українському дискурсі про те, що більшість людей, які виїхали, уже інтегрувалися і не повернуться. Також ми спробуємо знайти відповіді на ширші питання: що станеться, коли дія Директиви про тимчасовий захист завершиться (березень 2028),  чого наш український досвід вчить про політику прийому біженців у Європі, а також – найголовніше чого він навчає нас самих. 

Публічна програма "Джерело як вибір" організована Центром міської історії у партнерстві з Documenting Ukraine / Інститут гуманітарних наук (IWM) та Дослідницьким Центром Україна / Фонд Макса Вебера.

Під час зустрічей дослідники та дослідниці діляться роботою з різними джерелами про війну і масове насильство впродовж XX-XXI століть. Вибір щодо творення і збереження джерел може бути одним з інструментів втілення цього насильства або ж навпаки — протистояння йому. А наш вибір говорити про ці події через призму тих чи інших джерел творить поле, в якому складне минуле житиме у теперішньому і майбутньому.

Зображення

Верхнє: З серії "Correspondence" © Alessandra Capodacqua, 2023