Пересічна радянська людина: в пошуках слів для правильної біографії

Уже на початку 1920-их років звичайному провінційному мешканцю стало зрозуміло, що розмовляти з державою потрібно її ж словами. Це розуміння залишилося з радянськими людьми на всі роки існування СРСР. Воно породило "бюрократичне письмо" і навички "включати" правильну мову в потрібних місцях – на партійних, комсомольських, зборах, урочистих засіданнях, у скаргах, анонімках, й найбільш виразно – у автобіографіях.

Автобіографія як бюрократичний жанр, що його мали освоїти всі, є надбанням модерну. Радянське суспільство було варіацією модерну, в якому "створення нової людини" проголошувалось як одне з важливих соціальних завдань. Ознакою "нової людини", її документом, "перепусткою" та голосом ставала автобіографія. Практики створення "правильної біографії", до яких вдались люди, означали згоду на участь у радянському експерименті та готовність відмовитись від тих сторінок власного життя, які могли здаватися неправильними чи небезпечними. Для певної категорії людей гра з власною біографією не припинилась і після розпаду СРСР, а навички її підлаштування під "поточний момент" залишились прийнятною соціальною практикою.

Чому та як люди зголошувались на конструювання біографій? Які бажані автобіографічні акценти з’являлись у різні періоди існування СРСР? Як готовність грати у "зміни" біографій впливала на формування механізмів самоідентифікації мешканців Донбасу? На ці та інші питання давала відповідь лекція Олени Стяжкіної.