Партиціпаторний патріотизм. Як післявоєнні міські символи стали викликом радянському (символічному) порядкові

Міські герби й емблеми, що з'явилися в СРСР наприкінці "відлиги" і були прийняті місцевою владою без жодних перешкод з боку центру, фактично знаменували проникання місцевої влади на дотепер недоступну їй територію, що, своєю чергою, розхитувало авторитет центральної влади. Їхній неоднозначний юридичний статус дає змогу зрозуміти, наскільки далеко могла зайти така несанкціонована згори ініціатива, наскільки жорстким був контроль центру за роботою місцевої влади.

Глибокий аналіз декількох кейсів (Львів, Київ, Литва, Пенза, Перм) дає змогу заторкнути й тему радянської суб'єктивності. Ідеологи й автори радянських міських символів у своїй творчості відтворюють альтернативні погляди на те, що означає бути радянською людиною, і ці погляди відрізняються від пропонованих згори взірців. Однак, так чи інакше, цей суб'єкт постає наділеним ще більшими, ніж перед тим, правами й нерідко готовий ці свої права відстоювати, висуваючи альтернативне розуміння локального й регіонального в радянському просторі, історії, пам'яті.

Дослідник розгляне в лекції практики уявляння і присвоєння радянського простору й участь місцевих акторів у формуванні регіональних і національних політик пам'яті, відмінних від накинутих авторитетним дискурсом центру. Місцеві бачення простору й часу нерідко нормалізували та реабілітували дорадянську історію свого міста, інкорпоруючи, де це можливо, елементи старих символів міста в радянський міський знак, а іноді, замість декларованого розвитку радянського патріотизму, вони ставали інструментами націоналізації регіональної політики, суспільного життя і культури.