Публікації про Центральну Азію

Публікації про Центральну Азію

facebook icon twitter icon email icon telegram icon link icon whatsapp icon

01.11.2019

Пропонуємо огляд книг, які можуть стати важливим внеском до досліджень Центральної Азії, урбанізму, орієнталізму і ґендерних студій. Вони пропонують складні і часто недооцінені точки зору на зміщення динаміки влади у радянському Узбекистані і в навколишньому регіоні. Ці праці базуються на ретельному архівному дослідженні російськомовних і узбецькомовних джерел та ілюструють прогалини між радянським баченням, пропагандою і реальністю, які сформувалися через непередбачувані реакції різних соціальних груп на радянську політику в Узбецькій РСР. Автори підкреслюють «побут» як епіцентр радянського плану у країнах Центральної Азії. Це, зокрема, проявляється у екзистенційному просторі «осучасненого узбека» у першій книзі, а у другій ідеться про «звільнений» образ узбецької жінки. Обидва процеси представлені як такі, що покладаються на позицію есенціалізму, орієнталізму і непоінформованості органів влади про місцеві традиції і побут. Книги визначають, як використання формальних і позбавлених контексту рис слугувало для представлення і підсилення уявної нації узбеків у радянській історії. Обидві точки зору також допомагають осягнути контекст Центральної Азії загалом. Обговорюється, як саме Узбекистан, а особливо Ташкент, подають «приклад», як іти шляхом прогресу, який вказали більшовики для інших республік та колоніального світу.

Ташкент:карбування радянського міста, 1930–1966, Пол Стронскі

Автор зачіпає обширний період радянської урбанізації у Центральній Азії, що дозволяє вказати на важливі зміни, а також на певну тяглість формування радянського Ташкенту у містоплануванні і архітектурі. Стронскі хронологічно досліджує різні підходи до радянського Ташкенту, від навколо-колоніальних ранніх підходів до міжвоєнних років і їх наслідків. Війна і масштабний землетрус 1966 р., зокрема, переорієнтували долю міста. З масовим напливом людей, інституцій і важкої промисловості, які евакуювали до міста, міська структура змінилася до невпізнаваності, порівняно з первісними планами. Праця розглядає різні точки зору, серед яких місце і роль «нативізації», коли попри свою обіцянку привести узбецький народ до процесу творення «сучасного» міста, насправді вони практично не мали голосу у визначенні планів. Попри високу концентрацію містопланувальних установ у місті, ключові рішення рідко приймалися саме узбецькими органами, а навіть такими, що були далекі від розуміння місцевої специфіки. Аналогічно, попри спроби забезпечення масового житла, яке б підходило під місцеві кліматичні умови, а також попри ідею нової радянської людини, радянські узбеки не були основними отримувачами нових домівок. Багато з них обирали більш знайомі і традиційні житла, в околицях махалли, іноді за власним бажанням, щоб зберегти існуючі соціальні зв’язки. До того ж, досліджується роль жінок і загальна зміна порядку соціальних відносин у міському просторі. Ілюструється, як формальне звільнення в результаті вилилося у неоднозначну роль жінки у публічному і приватному середовищі, коли вдома жінки-героїні і стахановки переживали страшенну ганьбу, та неповні свободи на публіці. Система освіти, гігієни і медицини також диктували радянську міську політику. Зрештою, міський простір був основним механізмом виховання нової радянської людини, чоловіка і жінки, з новими радянськими цінностями і способом життя. Нерівність між офіційним утопічним баченням на місцях, брак належного узгодження і управління перетворює історію творення радянського Ташкенту не тільки на історію панування радянської влади, а й на історію про домовленості, урівноваження і активні протести.

Імперія в паранджі:ґендер і влада у Центральній Азії сталінських часів, автор – Даглас Нортроп, Видавництво Корнеллського університету, 2004 (1-е вид.) – це комплексне дослідження більшовицької політики у молодій узбецькій радянській республіці 1920-1940-х р.р., коли основний акцент був навколо політики проти ізоляції жінки і проти паранджі. Йдеться про те, що стало відомо як "Напад" (hujum) 1927 р., а далі розвинулося як національна політика за гендерну рівність до 1950-х р.р. Ця політика спонукала узбечок відмовитися від паранджі і чачван, щоб виглядати більш по-радянськи. Автор досліджує різні російські і узбецькі джерела, з яких виводить загальний аргумент про хоч нав’язливі, але все одно ілюзорні спроби сформувати радянський образ узбецької жінки. Творення сурогатного пролетаріату сталінського режиму, а відтак, серйозні важелі у просуванні вперед до комуністичного майбутнього, залишається стратегічним баченням. Скасування паранджі ніколи у повній мірі так і не виконується, натомість спонукає до посилення існуючого опору ісламського патріархату і екстремізму. Це призводить до певних логічних наслідків для детальних суспільних смислів. Релігійні, класові і ґендерні конфлікти досліджуються у контексті радянської влади, яка намагалася сформувати підтримку серед узбецького народу. Нортроп розмірковує про офіційну державну риторику і аргументацію. Що важливо, автор подає цю тему як кардинально важливу для радянського представлення за кордоном як антиколоніальної влади. Роблячи основний акцент на кампанії hujum у Центральній Азії, радянська влада згладжувала риси, які були парадоксально відмінні і однаково схожі до європейського колоніалізму. Звільнення жінок і боротьба за ґендерну рівність у більшій кількості сфер життя були також боротьбою проти так званої відсталості узбецького мусульманського суспільства.

Нагадуємо, що бібліотека працює з понеділка по четвер із 10.00 до 18.00, у п’ятницю – з 10.00 до 17.00. Приходьте!

Огляд підготувала Дінара Сатбаєва

Зображення

Верхнє: Центр міської історії