Що ми знаємо про Донбас

Що ми знаємо про Донбас

facebook icon twitter icon email icon telegram icon link icon whatsapp icon

30.04.2017

Яким чином сьогодні осмислюється війна, що триває? Як сьогоднішні події впливають на наше бачення історії Донбасу? І як пишуть історики на війні і під час війни? У цьому короткому огляді – про наукові книжки та есеїстику останніх років, присвячену історії Донбасу, у тому числі і теперішній війні.

Товстенький томик Станіслава Кульчицького та Лариси Якубової "Триста років самотності: український Донбас у пошуках смислів і Батьківщини" (Кліо, 2016) - це всеохопна синтеза історії Донбасу від часу колонізації до сьогодні. Якщо в описі імперського періоди автори частіше звертаються до концепції модернізації, то радянський час описаний передусім як час репресій, голоду та "етнокультурної деградації". Ця історія, видається, неухильно прямує до однієї мети, - сучасної війни з сепаратистськими республіками: ""донбаський розлам" є природним і закономірним етапом попереднього розвитку української державності і непослідовності дій її політичного естеблішменту, який ніколи не усвідомлював повноту загроз і не відчував відповідальності перед суспільством". Водночас, історія Донбасу постає як певна девіація, яку слід повернути на правильний шлях розвитку, адже це правічна українська земля. Однак, постійною риторичною фігурою тексту залишається теза про поступ у сферах "соціально-економічного базису" та "здобутків культури", що здійснювалися всупереч колізіям нелегкої долі.

Невелика книга Ярослави Верменич "Донбас як порубіжний регіон: територіальний вимір" (НАНУ, 2015), на наш погляд, також продовжує лінію підкреслення унікальності (і часто "девіантності") Донбасу, а також закономірності війни. Поняття прикордоння тут не веде до порівняльного вивчення. Донбас описано як особливий регіон, що хворіє на "побутовий культурно-психологічний нарцисизм, аж до проявів шовінізму", підвищену вразливість до визнання власних заслуг, відчуття недостатньої захищеності, соціальну аномію, конфліктогенний потенціал тощо. Складається враження, що бажаною для суспільства є чітко визначена та монолітна ідентичність. Поруч із поняттям ідентичності фігурують також поняття менталітету та архетипів.

Книжка Марти Студенної-Скрукви, написана ще до подій війни і видана в Україні у 2014 р. Лабораторією законодавчих ініціатив, натомість уникає такого проектування сьогодення на історичні процеси в минулому та не вживає поняття "закономірностей історії". Ця робота наголошує проблемність вписування індустріальної ідентичності Донбасу у вузькоетнічну та селянську концепцію української нації, однак також підкреслює, що сепаратистський рух до 2014 р. був зовсім кволим, а використання регіональних поділів у електоральних іграх було радше стратегією тиску місцевих бізнес-еліт на Київ, аніж виразом серйозних намірів від’єднання. Через поняття шахтарської культури та індустріального регіону авторка намагається показати, що насправді регіон Донбасу не такий вже унікальний, і подібні проблеми уже мають вирішення в інших країнах.

Низка збірок есеїв, спогадів і репортажів про війну на Донбасі, що з’явилися останнім часом, також відрізняються між собою. Наприклад, збірка матеріалів газети "День", підготована Марією Семенченко, - "Катастрофа і тріумф. Історії українських героїв" (2015), фокусується передусім на героїчних вчинках, волі та мужності, і за своє кредо має наступне: "Війна – це завжди боляче, страшно і некрасиво. Але завжди є місце для хороших розповідей і оптимізму. А ще – для Пам’яті". Ще одна збірка "Дня" - "Я – свідок. Записки з окупованого Луганська" (2015) - це щоденникові записи та статті Валентина Торби, доповнені уривками з фейсбук-дописів та статей різних авторів, що охоплюють детально майже цілий перший рік війни. Із епіграфом із Шевченкового вірша, ця книга дає передусім погляд українця-патріота, що перебуває в ситуації окупації.

Художня книга, а проте базована на особистому досвіді, - "Мовою Бога" (Дух і Літера, 2016) письменниці та історикині Олени Стяжкіної - також присвячена подіям на окупованій території, однак передає значно більш різноманітні точки зору, показуючи складне переплетіння доль друзів, сусідів, ворогів, - які опиняються по різні боки барикад у конфлікті. Особисте та приватне невіддільне від колективного і публічного, а свій може легко перетворюватися на чужого і навпаки…

Із окупованої зони також історії Олени Степової "Все будет Украина!" (2014). Російська мова і суржик, реалії маленького містечка Червонопартизанська у самісінькій прифронтовій зоні, оповіді з повсякденного життя звичайних людей творять іронічну поставу до пропагандистських медійних кліше. Незважаючи на іронію, авторка все ж чітко окреслює свою позицію, як і задум цілої книги – викликати емпатію читача щодо донбасян, уникнути всуціль негативістського та скандального дискурсу про цей регіон, знайти можливість посмішки у скрутний час.

Напевно, одна з найцікавіших есеїстичних спроб осягнення війни, що триває, зроблена у збірці "Війна. Життя de facto" (Темпора, 2016). Ці есеї, переможці конкурсу художнього репортажу ім. Майка Йогансена, написані не лише журналістами, але й самими вояками, представляють критичний та часом гострий аналіз війни та її медійної репрезентації. Автори переважно тяжіють до фіксації повсякденної реальності, уникаючи накидання однозначної героїзації чи драматичної епічності. Нариси дають не лише описи нищівно критичні описи проблем у постачанні армії, безладу та поганого планування операцій, психологічної деформації під впливом боїв, а також свідчать про вражаючу різницю між пережитою реальністю та парадними реляціями про переможні бої – усе те, про що зазвичай воліють не говорити. Серед героїв нарисів – як вояки, так і цивільні, біженці, матері загиблих, що шукають тіла своїх дітей. Історик і вояк Олександр Коба, один із найцікавіших авторів збірки, у автобіографічному есеї дає пронизливий опис переживань бійця із травматичним синдромом, а проте все ж таки робить такий висновок:

"Бійці і люди, які бачили пекло, не романтизуватимуть бійню. Так само як просто від нудьги ніхто не створить тривких міфів, а тому це вигідно тільки тим, хто війни ніколи не бачив, але заробляє на ній величезні кошти. Ти ж міркуєш, що війна перетворилася на якийсь незрозумілий релікт людства, найбільше безглуздя. Здається, що кулі й снаряди не припинять війну – її спинять школи, що вчать дітей критично мислити і поважати одне одного".

Авторка: Др. Ірина Склокіна

Зображення

Верхнє: Центр міської історії