Єжи Борейша

Єжи Борейша (Jerzy Borejsza, справжнє ім'я Беніямін Ґольдберг) —  польський публіцист, пропагандист, комуністичний, політичний і культурний діяч, видавець.

Народився 14 липня 1905 року у Варшаві. Замолоду брав активну участь у польських скаутських і гарцерських організаціях, зокрема, у їх лівих відгалуженнях. Був пов'язаний з польським анархо-синдикалізмом. Деякий час навчався в Тулузі (Франція), де ще тісніше зблизився з анархістами. Згодом вивчав іберистику в Сорбонні, де став однією з головних постатей анархістського підпілля. Від 1925 року — член Міжнародного анархічного бюро. Писав під псевдонімом Ranko Maxime (Ранко Максім), редагував польську та французьку анархістську періодику. Під кінець перебування в Парижі змінив свої політичні погляди. Відголоски захоплення і розчарування анархізмом відчутні в його книзі "Іспанія 1873-1936" ("Hiszpania 1873-1936", 1937).

Після повернення до Польщі його призвали до війська. Після служби вступив до нелегальної Комуністичної партії Польщі (KPP), займався агітацією і пропагандою, за що кілька разів був арештований. У комуністичній пресі публікувався під псевдонімами S. Bereza, K. Wunin, Jan Górski.

Від 1935 року друкувався, уже під псевдонімом Єжи Борейша, в польській легальній пресі, зокрема у часописах "Вядомосці літерацке" ("Wiadomości Literackie"), "Скамандер" ("Skamander"), "Сиґнали" ("Sygnały") i "Чарно на бялем" ("Czarno na Białem").

 +1939

Після вибуху Другої світової війни опинився у Львові, де від листопада 1939-го до лютого 1940 року був директором Оссолінеуму; пізніше — редактором польських шкільних підручників у Державному видавництві національних меншин УРСР. 19 вересня 1940 року був прийнятий до Спілки радянських письменників УРСР. Був ідейним натхненником та ініціатором відзначення 85-ї річниці смерті Адама Міцкевича у Львові (листопад 1940). У 1942-1943 роках воював добровольцем у лавах Червоної армії. 1943 року примусово переведений до Москви, де став співорганізатором Спілки польських патріотів і редактором друкованого органу Спілки тижневика "Вольна Польска" ("Wolna Polska", 1943-1944). Друкувався у московському часописі "Нове віднокренґі" ("Nowe Widnokręgi").

Від 1946 року був заступником голови Товариства приятелів Оссолінеуму (Towarzystwо Przyjaciół Ossolineum), а в 1950-1951 — його куратором. За його ініціативи та сприяння відбулося перевезення фондів колишнього Оссолінеуму до Вроцлава.

Від 1944 року — член Польської робітничої партії (PPR). Створив і редагував друкований орган Польського комітету національного визволення (PKWN) — щоденну газету "Жечпосполіта" ("Rzeczpospolita"). Заснував у 1944 році тижневик "Одродзенє" ("Odrodzenie"), перший редактор — Кароль Курилюк, навколо якого об'єднав відомих польських літераторів. У 1948-му перейняв редагування часопису і керував ним до 1950 року. Численні публікації й активна організаційна діяльність Борейші сприяли залученню значної частини польської інтелігенції до співпраці з новою владою.

Заснував видавничу спілку "Чительнік" ("Czytelnik") — потужний культурно-видавничий концерн (налічував бл. 100 тисяч працівників), який мав відчутний вплив на громадську та політичну думку. Був її першим головою (1944-1948), проте відкликаний з посади через "зростання неконтрольованої приватної ініціативи на видавничому відтинку".

Був ініціатором і генеральним секретарем Світового конгресу інтелектуалів на захист миру, який відбувся у Вроцлаві 1948 року, в якому взяли участь інтелектуали з усього світу, серед інших Пабло Пікассо, Поль Елюар, Макс Фріш. Після проведення Конгресу Борейша попав у чорний список, і його політична кар'єра опинилася під загрозою.

1 січня 1949 року потрапив у важку автомобільну катастрофу, після якої втратив здоров'я і припинив активну діяльність. Помер 1952 року в Варшаві.

Єжи Борейша був неоднозначною постаттю: важлива фігура комуністичної влади, письменник, який активно підтримував радянську владу у Львові, співпрацював з НКВД (за спогадами Александра Вата та ін.), він водночас доклався до розбудови видавничої та книжкової справи у повоєнній Польщі, дав роботу багатьом історикам та літераторам. Чеслав Мілош присвятив йому окреме гасло у своїй "Абетці".

Джерела:

1. Eryk Krasucki, Międzynarodowy komunista. Jerzy Borejsza – biografia polityczna, (Warszawa, 2009).
2. Jerzy Centkowski, "Jerzy Borejsza (1905–1952)", Materiały Pomocnicze do Historii Dziennikarstwa Polski Ludowej, z. 4, (Warszawa, 1974).
3. Barbara Fijałkowska, Borejsza i Różański. Przyczynek do dziejów stalinizmu w Polsce, (Olsztyn, 1995).
4. Zbigniew Gregorczyk, "Działalność Jerzego Borejszy w okresie lubelskim", Prasa lubelska: tradycje i współczesność, (Lublin, 1986).
5. Maciej Matwijów, Walka o lwowskie dobra kultury w latach 1945-1948, (Wrocław, 1996).
6. Maciej Matwijów. Zakład Narodowy imienia Ossolińskich w latach 1939–1946, (Wrocław, 2003).
7. Leszek Żebrowski. Dyktator medialny
8. Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника: переміщення і втрати фондів: збірник документів і матеріалів. Т. 1: 1939-1945.
9. Чеслав Мілош, Абетка / Борейша Єжи (Харків, 2010), 88.

Авторка — Софія Когут

Jan Brzoza, Moje przygody literackie (Katowice, 1967), s. 78

Коли "Sygnały" ("Сигнали") відновили діяльність, звернувся до мене (був то рік 1936) Тадеуш Голлендер з пропозицією співпраці. Я застеріг, що вже немолодий, а "Sygnały" були виданням молодих. Заспокоїв мене, що сам він не молодший. [[...]] Я був письменником-початківцем, а про моє майбутнє баба надвоє ворожила.

Видання "Sygnały" почало щораз більше кріпнути і набирати виразного прогресивного профілю. Може, таким переломним моментом був похорон Козака чи З'їзд працівників культури, які прекрасно відображені на шпальтах часопису. Новим було теж порушення питання національних меншин і надання шпальт видання українським, білоруським, єврейським письменникам. Друкувалися там, крім цього, Фік, Борейша, Єндриховський, Гулька-Лясковський, Зеґадлович. Влада переслідувала видання, як тільки могла, конфіскуючи цілі статті і залишаючи білі плями на його сторінках. У Галіни Ґурської провели ревізію, яка тривала всю ніч. Видання мало багато інших труднощів, передусім матеріальних. Поволі редактори покидали його. Залишився тільки Курилюк, який боровся, був не тільки редактором, але і машиністкою, розповсюджувачем в одній особі. Я друкував там якусь рецензію, а ще перед цим вірш про каменяра.

Aleksander Wat. Mój wiek: Pamiętnik mówiony (Warszawa 1990), s. 255-256
Я знав уже, що Борейша всемогутній. Був, власне, значно могутніший, ніж Ванда Василевська, бо Ванду Василевську висували як декорацію, а власне всім культурним і науковим життям керував тоді Борейша. Ще у Варшаві, я тобі казав, він організував Демократичний клуб (Klub Demokratyczny). Він уже у Львові розповідав мені, і Важикові, і багатьом іншим: "Ох, я мав прочухана, ох, мав прочухана! Двадцять годин у секретаря партії, Слонецького". Не одразу почалася його могутність. Між іншим, великою перешкодою в його кар'єрі була Ванда Василевська, яка дуже його ненавиділи, і це було взаємно. Вона теж була довіреною особою Москви, ще до війни. То якась стара ненависть, не знаю, на якому ґрунті. Він її, зрештою, вважав, і слушно, графоманкою, але і ненавидів. Вона мала того протеже, Натансона, старого комуніста, дуже порядну людину. Спочатку це була боротьба за Оссолінеум. Пхала Натансона на посаду директора Оссолінеуму, а прибрав її собі до рук Борейша.
Aleksander Wat. Mój wiek: Pamiętnik mówiony (Warszawa 1990), s. 264
В управлінні Дан — партійний чи екс-партійним, імовірно, вже непартійний. Ванда Василевська, здається, безпартійна, але пов'язана віддавна з радянською владою. Я ренегат уже кілька років, симпатик, Бронєвський — симпатик. Тимчасом, у тій же спілці, відповідні осередки влади і контролю, які поки що спостерігали, були за нашою спиною. Була то комуністична фракція "ворожі очі". Серед них були різні: Борейша, Шемплінська, які — мені це, зрештою, Дан сказав, і Шемплінська мені про це у Варшаві говорила  — бігали і рвали на собі волосся, що такі типи як Ват, як Дан, як інші (особливо на мене заповзялися) є в управлінні і т.д. Ходили, доносили, кричали.
Aleksander Wat. Mój wiek: Pamiętnik mówiony (Warszawa 1990), s. 264

А друге те, що я заборонив Борейші погано говорити про польських літераторів перед радянськими людьми. […] просто сказав йому: те, що у Варшаві було кав'ярняним бешкетом, тут у Львові може стати мечем.

Aleksander Wat. Mój wiek: Pamiętnik mówiony (Warszawa 1990), s. 265
Отже та публіка навколо нас, пам'ятаю ті очі інквізиторів. Були зокрема троє українців. Найпоряднішим з них був Тудор, філософ і поет. Кепський поет, але надзвичайно порядна людина. Отже з одної сторони вони, з другої — та група єврейських літераторів, та зовсім моторошна інквізиція, ну і Борейша, Пях. 
Aleksander Wat. Mój wiek: Pamiętnik mówiony (Warszawa 1990), s. 281
На самому початку приїхали якісь видавці з України, з різних українських видавництв. З місцевих був Борейша і хтось ще, хто працював у Гоесіка, зараз голова "Наукового видавництва" (Wydawnictwo Naukowe), такий відомий, ще довоєнний комуніст. Борейша запросив мене у якості експерта від видавництва. Спочатку прибулі балакали українською, але дуже швидко від цього відмовилися і почали всі говорити на їдиші.
Aleksander Wat. Mój wiek: Pamiętnik mówiony (Warszawa 1990), s. 287-288
Отже, з Путраментом власне тільки там познайомився, бо знав його дуже мало, один раз у Варшаві бачив його у Бронєвського. Розповідав уже, що у Львові прийшов до мене збентежений, що то буде з ним через його батька, дуже був переляканий. Я порадив йому тоді, щоб він звернувся до Борейші, що Борейша може йому допомогти. По суті виявилося, що була це добра порада. І справді, Путрамент за кілька днів прийшов до спілки в доброму гуморі, сповнений радості, зі своїми примовляннями, таким якимось підсміюванням. Тоді я вже хотів вийти зі спілки під приводом, що маю багато роботи в газеті "Червони штандар" ("Czerwony Sztandar"), у тій рептильній пресі, що вночі роблю коректування. І розмовляв про це з Панчом. Сказав, що в принципі погоджується на те, щоб я відмовився, але поки що щоб залишився, що він розглянеться, хто б міг прийти на моє місце. Тоді я запропонував Путраментові, що може б він пішов на моє місце у спілці. І перед самим моїм арештом так сталося, Путрамент прийшов на моє місце, я сам про це просив. […] Що сталося після нашого арешту, то кілька осіб мені розповідали, не тільки Важик, але і Шемплінська. Важик розповідав мені у Венеції, у 1949 році, що одразу після нашого арешту Путрамент запросив до спілки кількох людей, між іншим, Важика і Шемплінську […], був також і Пях. Путрамент запропонував разом написати декларацію, тобто звернутися офіційно до Панча, скликати зібрання з метою засудження зрадників, провокаторів і т.д. Важик не є людиною надто відважною, а радше  — як тобі відомо — це людина боязка, яка, коли розізлиться, здатна бути шалено відважною, самовбивчо відважною. Так от, наприклад, після "Поеми для дорослих" ("Poemat dla dorosłych") виявив справді небувалу відвагу, затятий був у цій відвазі.  Але тоді тремтів, справді боявся, особливо, що по цій стороні був його рідний брат Саул Вагман, який був співредактором газети "Наш пшеґльонд" ("Nasz Przegląd") і відомим сіоністом. Важик дуже боявся наслідків такої спорідненості. Важик сам розповідав, що дрижав, пітнів просто зі страху, але сказав: "Ні!" Тоді Путрамент отак просто крикнув, що Важик піде слідом за нами. І те саме сказав Шемплінській, котра теж вчинила опір. Важик з Шемплінською побігли до Ванди Василевської, і тільки вона відвернула це в зародку, не допустила цього.
Aleksander Wat. Mój wiek: Pamiętnik mówiony (Warszawa 1990), s. 290
Пшибось ходив по струнці, пристойний, чистий. Ідейно чистий, морально чистий, фізично чистий і як шовковий. Такий солдатик, скаут, свіжий після лазні, душевної і тілесної. Робив те, що треба, говорив те, що треба, але спокійно, без завзятості, гарно. І почалася тоді дуже дивна кар'єра Пшибося, велика кар'єра, бо, власне, не було підстави для того, щоб Пшибось мав зробити кар'єру в комуністичній Польщі Берута. Вершина непорозуміння комуністів, вершина формалізму комуністів, але мав вплив на молодь. […] Кар'єру йому зробив Борейша, так як зробив кар'єру Путраментові. Тобто Борейша мав певний літературний снобізм, плював, наприклад, на творчість Ванди Василевської, дуже до кінця зневажав соцреалізм. А навіть у Польщі, коли був при владі, коли був то великий Борейша, висловлювався про соцреалізм з недвозначним презирством і шукав якогось іншого важеля. Вибрав собі Пшибося. Не думаю, що смакував його поезію, бо в час, коли відправив його після війни як посла, точніше — посланця, висловився про поезію Пшибося досить зневажливо, тому не був її шанувальником. Але це була для нього поезія європейська, розумієш, то було якесь добре протиставлення. А до того ж ця слухняність Пшибося, те ходіння по струнці.
Aleksander Wat. Mój wiek: Pamiętnik mówiony (Warszawa 1990), s. 294-295

[…] котрогось дня з'явився у Львові редактор "Літературної газети" ("Литературная газета") і,  очевидно, після розмов з якоюсь місцевою радянською владою звернувся до мене і до Борейші як до тих, котрі добре володіють російською мовою, щоб ми написали про Львів до "Літературної газети". Я дуже цього не хотів, але знову отримав поради від Дана й інших не відмовлятися, бо ж можна це якось написати, і я написав російською. То був фейлетон. Я знайшов якусь відмовку, щоб писати, так би мовити, з гідністю, тобто трохи у такій манері репортажу Еренбурга, з певної віддалі, з висоти пташиного польоту. Такі історії про саме місто над рікою Полтвою, яке стоїть на вододілі між річками, трохи топографії і людської топографії, люди занурені у топографію або як частина топографії. Видрукували то, але зробили невелику операцію, треба визнати, що операцію досить делікатну, хоча дуже істотну. Після війни мені вдалося якось натрапити на той номер, тому відновив його собі в пам'яті. Кілька речень викинули, кілька слів де-не-де додали і кілька прикметників замінили на сильніші, сильні і т.д. А тому моє становище у Львові стало дуже обтяжливим. Щоправда, навіть у тому вигляді — читав то після війни — воно не скандальне. Але що там є? Описую, з одного боку, старе міщанське суспільство, яке не називаю міщанським і яке оплакує нещастя Польщі, а з іншого боку — робітників і т.д., які творять нове життя. Старався це робити, як казав, з певною гідністю, але власне завдяки тим змінам і косметичному ретушуванню вийшло дуже неприємно. Не глумився насправді, як Шемплінська, котра написала глумливий вірш про Варшаву […]. Нема теж ноток елегійних, слізливих, але теж якась відстороненість, якийсь погляд, можна сказати, зверху. Розумієш. Натомість дуже сильні прикметники додали про тих, хто творить нове життя. І тут відбулося абсолютне, дуже сильне зміщення акцентів. Дуже я цього соромився. У мене це було з висоти пташиного польоту, все як літературний прийом, а тут ще підкреслили ту зверхність. Прикметниками, викиданням якогось речення, зміною кількох слів — замінили майже на погорду, у будь-якому разі, таке враження було при прочитанні, і старання комуністів надали тому радісний характер. Дуже це була неприємна ситуація. У Польщі Людовій я б протестував, протестував в інших випадках, але у Львові навіть не думав про те, щоб протестувати, надсилати спростування. Мусив прийняти це з усіма можливими наслідками. Я мав написати ще кілька інших фейлетонів, бо то мав бути цикл з трьох, але, звичайно, вже не написав. Всі мені казали, щоб я набрав води в рот і щоб не говорив про ці зміни.